ІСТОРІЯ МАЄТКУ ЛІЩИНСЬКИХ

У 1866 р. найбагатший мешканець Сум – підприємець Іван Харитоненко – купив собі землю на околиці села (тоді ще хутора) Кияниця. У цей же рік на цих землях він будує цукровий завод. Завод процвітає – адже обладнаний він за останнім словом техніки, і прибутки Харитоненко зростають.

Незадовго до своєї смерті Іван Герасимович звернувся в Московську міську управу з проханням дозволити йому будівництво нового кам’яного будинку і двох флігелів на Софійській набережній. Дозвіл було отримано, а відомий архітектор Василь Герасимович Залеський підготував проєкт. Таким чином, наприкінці 19 ст. (1890 р.) у Москві та у Кияниці будуються маєтки за одним проєктом.

З родом Ліщинських Харитоненка пов’язують тісні зв’язки. Адже сам Іван Харитоненко ще в 1852 році одружився з Наталією Максимівною Ліщинською. Справи у купців Ліщинських  йшли по-різному, проте до моменту укладення шлюбу маловідомого сумського купця Івана Герасимовича були не в найкращому стані. Тож, це не був шлюб за розрахунком.

У 1871 році син старшого брата Наталії Максимівни, Микола Йосипович, одружується з дочкою старшого брата Івана Харитоненка – Марією Матвіївною. Таким чином 2 купецькі сім’ї ще більше скріплюють свій союз і, як було прийнято в той час, капітали. Адже в якості весільного подарунка Іван Харитоненко призначає Миколу Йосиповича Лещинського керуючим свого цукрового заводу в Кияниці.

Після смерті Івана Герасимовича він перейшов до його племінниці Марії Ліщинської чоловіком якої був Микола Йосипович. «Благоприобретенное имение мое Кияницу, доставшееся мне от разных лиц, со всеми пахотными и сенокосными землями, со свеклосахарным заводом, завещаю в полную собственность племяннице моей Марии Матвеевне Лещинской» – так було написано у заповіті Харитоненка.

Палац відзначався декоративним інтер’єром, чудовим зимовим садом. Також славився розкішним акваріумом, що розташовувався під склянною підлогою.

У підвальних приміщеннях розміщувалося машинне відділення, де працював локомобіль, що виробляв електроенергію для освітлення палацу. Стіни всередині мали порожнини, де проходило нагріте повітря для обігріву будинку. Взимку було тепло, а влітку прохолодно. Перекриття горища палацу були дубові, а дах вкритий металевою покрівлею.

Спогади про те, який був маєток, надруковано уривком з щоденника Євфалії Іванівні Хатаєвої (1891–1945 рр.), в журналі «АрхиФакт» в 2008 році: «Каждый год я и моя младшая сестра гостим у миллионеров Лещинских – старых друзей нашего дедушки. Мы живём в роскошном доме-дворце в 40 комнат, где есть белый зал на 200 человек, чудная комната-библиотека, биллиардный салон, обшитый крокодиловой кожей, замечательный зимний сад.

И когда мы ужинаем, то из столовой отворяются двери в зимний сад и мы любуемся редчайшими растениями, прекрасными цветами, фонтаном, гротом и цветными огнями в горящих электрических лампочках. Нам во время еды прислуживают два лакея в белых перчатках и две горничные… После завтрака нас катают в чёрной лакированной коляске, запряжённой белыми или вороными рысаками. Мы сидим на скамеечке против м-м и м-е Лещинских и боимся от смущения проронить слово: даже в горле сохнет и в груди галушка какая-то».

Перед вечером молодой сын Лещинских берёт нас в свой автомобиль и мчит нас в полях по ухабистой дороге 80 км. в час. И мы крепко держимся за руки, чтобы не выскочить, и сжимаем с силой свои губы, боясь, что откроется рот, и мы откусим языки свои».

До речі, на початку ХХ століття автомобіль коштував дуже дорого і дозволити його могли собі далеко не всі. Незважаючи на те, що документально це ніяк не підтверджено, деякі дослідники вважають, що саме Ліщинські в 1900 році стали першими автовласниками в Харківській губернії. Однак безсумнівним є те, що Ліщинські були завзятими автомобілістами. Члени їх сім’ї володіли далеко не однією машиною, брали участь в автопробігу по Російської імперії і Європі, були членами автоклубів.

Син Миколи та Марії, Іван Миколайович, продовжив батьківську справу – став директором заводу, а в 1910-х роках вжив заходів з модернізації виробництва і тим самим підвищив його продуктивність.

Микола Йосипович Ліщинський, проживши безбідне життя, помер у віці 69 років в липні 1914-го. Його син Іван Миколайович в 1919 році помер від грипу «іспанки». Дата та місце смерті Марії Матвіївни невідомо.

Маєток переживає часи становлення Радянської влади і війну. Після Жовтневої революції він був розграбований і спалений. Згодом відновлений, і в радянські часи в садибі Ліщинських перебувала музична школа, а після – санаторій всесоюзного значення «Кияниця». У збережених господарських будівлях розміщувалася їдальня. Зсередини Кияницький палац переобладнали: розкішні зали і апартаменти перетворили в номери по типу гуртожитків.

На даний час садиба підпорядковується Сумському національному аграрному університету.

У Мосвкі в апартаментах Харитоненко, на Софійській набережній зараз розміщується резиденція посла Великобританії.

 

Якщо Ви володієте цікавою маловідомою інформацією про маєток, фотографіями (або його власників Ліщинських) і хотіли б нею поділитися, просимо Вас надсилати її на електронну адресу svitlana.zherdetska@snau.edu.ua